З початку великої війни директор фірми став воїном підрозділу, відомого як «Бойові гуцули». Історію воїна розповідає Чернівецький обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.
«За місяць, розуміючи, що росіяни готуються до наступу, зустрівся з командиром підрозділу та записався до 93-го окремого батальйону 107 окремої бригади Сил територіальної оборони. Зранку 24 лютого підготував усе так, щоб надалі справою міг займатися син, зібрався, і вже о 12 годині був у частині. Четверо моїх друзів, з якими раніше волонтерили для ЗСУ, також пішли служити в бригаду».Чоловік починав службу головним сержантом взводу, а вже за пів року командував стрілецькою ротою, отримавши згодом офіцерське звання.
«У квітні 22-го для нас почалась справжня війна – перші позиції були в районі Барвінкового, Великої Комишувахи. Підрозділ брав участь у звільненні Харківщини. Гаряче було, коли звільняли Оскіл, там жорсткі бої тривали більше тижня, та все ж разом з десантниками змусили росіян втікати. Десантники їх гнали, ми зачищали населені пункти. Наступ пішов швидко, село за селом».
Виконували завдання в Козачій Лопані на кордоні з РФ на Харківщині. Згодом воювали на Луганщині та Донеччині. Особливо важко, розповідає Денис, було на Лиманському напрямку біля Невського, де точились жорсткі бої і були втрати побратимів. Та, попри все, підрозділ успішно нищив противника, влаштувавши йому пастки, займаючи нові важливі позиції. В той час рота виконувала завдання, будучи приданим підрозділом 66 ОМБр імені князя Мстислава Хороброго. «Дехто з бійців бригади казав, що довше місяця там не втримаємося, але ми були два. Згадалося – один із боїв цікаво закінчився. Ворог працював підствольним гранатометом по нашій посадці, аби показати цілі танку, який за кілька секунд туди ж стріляв. Прилітало дуже близько. Та за четвертим разом граната розірвалась над їхньою позицією, бо гранатометник влучив у дерево – накрило своїх же, а на додачу туди ж влупив танк. Було складно, але, часто після боїв, втомлені, в холоді, чи всі в болоті ми почувались щасливими від того, що виконали завдання і всі залишились живі».Денис розповідає, важких боїв і завдань було стільки, що можна говорити про те годинами. Як і про мужність і героїзм побратимів. 2023 року військовий отримав Відзнаку Президента «За оборону України». Своїм найбільшим досягненням вважає, те, що під час виходів під його командуванням не було втрат.
«Зі своїми хлопцями з роти зустрічаємося часто. Поговорити, пригадати, посумувати разом. На жаль, приводи для зустрічі бувають і погані – коли хтось з наших загинув, когось пом’янути. Єдине, за що можу подякувати цій клятій війні, – це за людей, з якими познайомила, з якими був там».Рік тому раптово померла дружина Дениса, як каже «не витримало серце»… Переживання втрати, наслідки двох важких контузій підірвали здоров’я. Син і неповнолітня дочка вмовляли повернутися додому. Щоб бути поряд з дітьми, військовий приїхав у Чернівці та згодом продовжив службу на посаді командира взводу роти охорони ТЦК та СП.
«Часом чую від людей в місті «і для чого це все треба» або «коли сюди прийдуть, тоді я піду воювати», і що їм на це сказати... Що насправді треба йти вже, бо потім буде пізно. Тут люди не розуміють масштабу загрози, говорять про якусь мотивацію. Мені не треба було шукати мотивації. Я приймав військову присягу, бо проходив раніше службу. Знав, що маю не допустити, щоб сюди прийшли окупанти. Це наша земля. Я тут народився, тут моя сім’я, друзі. Я впевнений, якщо б усі, хто може, встали і пішли захищати – усе було б зараз зовсім інакше».