Микола Гакман боронить Україну у 93-му батальйоні ТРО
Українські добровольці – люди, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну. І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі, а добровольчий рух є один із феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил.
З перших годин повномасштабного вторгнення сотні тисяч українців вступили до лав Збройних Сил України та територіальної оборони. Серед тих, хто у 2022-му добровільно став у стрій, ‒ спортсмен, один із кращих тренерів Буковини з боксу Микола Гакман. Нині він командир роти вогневої підтримки 93-го батальйону 107-ї бригади сил ТРО ЗСУ. Захисник зараз проходить реабілітацію після поранення і нам вдалося з ним поспілкуватись.
‒ У ці дні, а саме 11 березня, минуло три роки, як у складі добровольців наша перша рота на чолі з Петром Ковалюком виїхала на виконання бойових завдань, ‒ пригадує Микола. ‒ Спочатку ми знаходились у Полтавській області, потім на Харківщині, на деякий час нас повернули на Дніпро, а потім знову харківський напрямок, село Велика Комишуваха, яке нам вдалося звільнити від окупантів 10 вересня. Перейшли в оборону річки Оскіл, яка тривала чотири місяці. Тут ворог неодноразово намагався штурмувати наші позиції, інтенсивно застосовував артилерію, таким чином утворюючи вогневий вал. Зимувати планували власне на кордоні в Харківській області, куди нас перекинули, але невдовзі прийшов наказ передислокуватись в район села Невське, що знаходиться в Луганській області на самому кордоні з Донецькою областю. Тут ми пробули три місяці і тут наша рота зазнала перших великих втрат. Серед загиблих був і наш командир Петро Ковалюк.
З березня 2023 року підрозділ знаходився в прикордонній зоні на Чернігівщині, а з 17 червня цього ж року і по даний час вижницькі тероборонівці захищають Україну на відрізку Луганськ-Макіївка-Греківка. Микола Гакман пройшов шлях від рядового солдата до головного сержанта роти, а після загибелі Петра Ковалюка очолив роту вогневої підтримки.
‒ Поруч зі мною багато достойних хлопців, справжніх бійців, які стали до лав ще у 2022 році і мають великий бойовий досвід, який допомагає їм у різних складних ситуаціях, вести гідну боротьбу, ‒ з гордістю каже командир. – Ось лише один з прикладів: на одній з позицій воїнам довелося пробути 25 днів. Відбивали інтенсивні штурми противника, були часті скиди з дронів та безпілотників. Усі вийшли живі, хоч і з контузіями, але позицію не втратили. Одному з бійців довелось ампутувати ногу.
Якщо говорити про фіксовану кількість знищених противників, то з жовтня минулого року і станом на сьогоднішній день більше чотирьохсот москалів було поранено та близько 250 вбито.
Воїн додає, що таку ефективність бійці демонструють завдяки власній мотивованості та підкреслює відмінне управління та чітку злагодженість у прийнятті рішень командування 3-ї штурмової бригади, до якої вони прикомандировані. Вони бачать логічність дій, які в першу чергу покликані зберегти життя солдату, де потрібно – відійти, а де треба – замінити. А якщо організаційна робота налагоджена правильно, то й усе виходить. Кожен боєць, на його думку, повинен чітко усвідомлювати, що, наприклад, в разі поранення побратими зможуть його евакуювати. Та Микола каже, що ефективність боротьби могла б бути кращою, якби була можливість провести ротаційні дії, повноцінно відновити сили бійцям та поповнити особовий склад.
‒ Маємо розуміти, що це екзистенційна війна на знищення нас як нації. Ворог не зупиниться, він не розглядає варіантів захопити якусь частину України, його не задовольнять окремі області. Тому маємо якомога більше проявляти свою ефективність як воїни, маємо рости професійно у військовому плані. У нас іншого шляху нема. Незважаючи на втому, маємо боротись.. У 93-му батальйоні, у нашій роті чекаємо на добровольців, які хочуть захищати від російських загарбників свою землю поруч із земляками з Вижниці, Мигового чи Лукавців. Ми – свої, ми на своїй землі, нам легше разом приймати виважені дії, щоб зберегти себе, наших рідних, Україну. Тож приєднуйтесь, земляки, бо боротьба наша ще не закінчена, – закликає командир роти.
Микола Гакман народився 1976 року у Вижниці. Закінчив місцеву школу та Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет (факультет фізичної культури). Тренером у Вижницькій ДЮСШ працював з 2004 р. Він виховував чемпіонів України та Європи. Мріяв разом з ними про участь в Олімпійських іграх 2024 року. Та натомість Миколі довелося взяти до рук зброю, а його вихованцю Юрію Томюку стати тренером в дитячо-юнацькій спортивній школі, продовжуючи його справу. Як жартує тепер Микола, раніше колекціонував медалі, а тепер інші відзнаки. Має нагороду від генерала Залужного «Срібний хрест», головнокомандувача ЗСУ Сирського – «Хрест хоробрих».
Реабілітаційний період після поранення, якого зазнав у жовтні минулого року, завершується, і вже за тиждень-другий захисник-дороволець повернетсься на службу. Він вірить у Перемогу, в те, що зможе продовжити тренерську діяльність і мрії про олімпійські успіхи обов’язково стануть реальністю.
Марина КИСИЛИЦЯ.
