Вижнничину називають «Воротами Карпат», край що розкинувся в долині швидкоплинного Черемошу. Ці ворота гостинно відчиняються перед кожним хто хоче потрапити в прославлений поетами та співаками край гомінких струмків, що численними водоспадами зриваються з стрімких схилів. Тут у віковічних смерекових та букових пралісах заховані печери та величні кам’яні скелі, що повняться захоплюючими легендами.
Найдавніше поселення на території нинішнього Вижницького району - село Замістя і село Коритне (палеолітична стоянка 40-12 тис. років тому). Трипільська стоянка - с.Банилів, с. Коритне. (3 тисячоліття до н.е.). Епоха Черняхівської культури (2-6 століття - Вашківці, Іспас, Карапчів, Мілієве).
Найдавніша літописна згадка про Вижницю дає підстави стверджувати, що місто виникло в кінці XV століття (перша згадка в літописі 1501 року). 3 1514 по 1574 рр. землі Вижниччини були загарбані султанською Туреччиною. До 1774 р. м.Вижниця підлягала Молдавському князівству. Згодом, як і вся Північна Буковина, потрапляє під владу Австро-Угорщини.
Здавна у Вижниці та її околицях розвивались ремесла і торгівля. Статус торгового містечка Вижниця отримує з 1767 р. З кінця XVIII століття зароджується лісова промисловість. З початком сплаву деревини Черемошем, промисловість набуває дальшого становлення.
Історія нагадує, що гордий волелюбний дух вижничан протистояв свавіллю місцевих багатіїв. Згодом ці протести переросли у заворушення і повстання. Особливо активна антифеодальна боротьба велась на чолі з відомими ватагами Олексою Довбушем, Миколою Штолюком та Лук'яном Кобилицею.
В 1855 році Вижниця стає повітовим центром. Під час першої світової війни Вижниця та інші населені пункти перетворюються в руїни. Зменшувалась і кількість населення.
У листопаді 1918 року територію нинішнього району захопила королівсько-боярська Румунія. 28 червня 1940 року територія Вижниччини у складі Північної Буковини входить до складу УРСР, 11.11.1940р. утворено Вижницький район. 6 липня 1941 року Вижниччину загарбали гітлерівські війська. Під час Другої світової війни чимало вижничан були закатовані, відправлені у табори смерті та каторжні роботи до Німеччини.
Мирне життя в районі настало 8 квітня 1944 року. У 1945 р. засновано газету "Верховина".
У 1963 р. у Вашківцях відкрито медичне училище. Цього ж року район було реорганізовано. В склад Вижницького району увійшли населені пункти: Вашківці, Банилів, Сл.Банилів, Карапчів, Коритне. В кінці року в районі споруджено ретранслятор.
У 2020 році до складу Вижницького району увійшли с. Брусниця та Путильщина.
Історична назва села Брусниця- Барбівці. Ця назва походить від прізвища молдавського дідича Барбу. «Барба» - борода.
Дідичеві Барбу була продана частина села. Про це згадується у грамотах 1528-1529 років. А в румунського історика Тодора Балана, в його томах «Буковинські документи» Барбівці згадуються наприкінці XVII ст. Але ясно, що село існувало сотні років до того. Архів надає нам чимало згадок про Барбівці, що датуються в основному XVII- XVIII ст. Історія села нерозривно пов’язана з історією школи та церкви. Перша школа у Барбівцях була побудована у 1878році за часів Австро-Угорщини в центрі села, на тому місці, де тепер знаходиться приміщення початкових класів Брусницького ЗНЗ. Але існують дані 1906 року про те, що перша Барбівська школа була чотирьохрічною. У 1871році виникло питання побудови нової церкви. Гроші на будівництво церкви в той час вносили селяни села Барбівці та навколишніх сіл. Першу церкву освятили 19 грудня 1878 року.
Нижні Станівці (стара назва Станівці Долішні) - село, до якого входять також населені пункти Вивіз (Брусенки), Виноград. Перша письмова згадка про село Нижні Станівці належить до 1596 року. Грамотою від 12 березня 1640р. молдавський господар Василь Лупу стверджував власність боярина Костя Лукавецького на четверту частину села, що раніше належала до володінь феодала Драгшана. В грамоті від 4 вересня 1642р., того ж господаря вказувалось, що Костя Лукавецький передав у спадщину своїм дітям все село Станівці, яким він, очевидно, вже встиг оволодіти. За австрійських часів Станівці мали поважний статус центру судового округу. Тут була розташована резиденція повітового суду.
У 1858р., в Нижніх Станівцях став до ладу горілчаний завод, де жорстокій експлуатації піддавалися позбавлені землі селяни, працюючи по 12-13 годин на добу. В тому ж році в Нижніх Станівцях був відкритий ярмарок, на якому в середньому щорічно продавалося 1,6 тис., гектолітрів зерна, 800 свиней і т. д. У 1872 р. в селі була відкрита перша початкова школа, 10 вересня 1883 року - поштово-телеграфна станція.
Після вигнання австрійських поневолювачів восени 1918 року Буковини була окупована Румунією.
У серпні 1948р. в селі було створено 3 колгоспи, які у 1950р. об’єднано в 1 колгосп імені Сталіна.
Путильщина – один з наймальовничіших куточків Буковини. Своєрідний, неповторний, який до наших днів зберіг багату самобутню матеріальну і духовну культуру. Його мешканці мають свій побут, звичаї, говірку. Край - щедрий на людське добро і гостинність. Історичні й археологічні дослідження засвідчують, що у Х1- Х11 столітті територія району входила до складу Київської Русі, а пізніше – до складу Галицького та Галицько - Волинського князівств. У ХІІІ ст. (1237) Буковина була захоплена монголо-татарськими кочівниками, які панували тут близько двох століть. Ховаючись від переслідувань завойовників, населення втікало в гірські райони, поступово заселяючи їх. Коли землі в Україні, Галичині та Молдови були роздані дідичам і магнатам (ХV ст.), і населення було їхньою власністю, спійманих втікачів жорстоко карали, навіть вбивали. Отже, треба було втікати туди, де можна сховатися надійно. І таким місцем були гори. Довго втікачі йшли звіриними стежками, несучи на плечах свій домашній скарб і боячись якимось чином видати себе. Нарешті знаходили придатне місце 10 для зупинки і починалась каторжна праця: корчування лісу для будівництва, розчищення, копання городу, на цьому місці, спорудження оселі. Життя поселенців Карпат (пізніше їх стали називати гуцулами) було нелегким – правічний ліс, дика природа, постійна боротьба за виживання. Люди селилися переважно в долинах річок, у між гірських котловинах, поблизу шляхів сполучення.
Найдавніші поселення – Путилів, Селятин, Довгопілля – згадуються в документах XIV – XV ст. Протягом віків населення набуло навичок щодо розведення тварин, лісозаготівель, лісосплаву та виготовлення виробів з дерева. У ті давні часи єдиним шляхом для втікачів у гори була річка Путилка. Дорога вздовж Путилки дуже давня. Свідченням є скарб римських срібних монет ІІ ст. н.е., знайдений у с. Плоска. Першими мешканцями Путили були мисливці і скотарі, пізніше лісоруби. Але слідом за поселенцями сюди йшли пани, заручившись князівськими грамотами, що затверджували їхнє право на ці землі і на поселенців. Вперше Путила згадується у писемних джерелах у 1501 р. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги в справі укладення миру між Польщею та Молдавією.
1817 року селяни Путили подали скаргу імператору Францу II на те, що протягом 10 років податки зросли в десять разів. 1843 року селянам заборонили користуватися лісом, що призвело до заворушень в Путилі. Одним з ватажків народних повстань був Лук'ян Кобилиця. 1843 року було заарештовано 14 ватажків народних повстань, серед яких Лук'ян Кобилиця, Іван Галиця, Йосип Бирлу.
